Ярина Ясиневич: хто вона і навіщо її шукають

• Ярина Ясиневич — львів’янка 1980 року народження, громадська діячка, публіцистка і програмна директорка кількох культурно-освітніх ініціатив.
• У 2004-му була серед керівників громадянської кампанії «Пора!» і відповідала за креатив акцій Помаранчевої революції.
• Роками веде програми Центру досліджень визвольного руху, пише про пам’ять, архіви, музеї і декомунізацію.
• Директорка форуму Via Carpatia і голова правління ГО «Всеукраїнський демократичний форум».
• Програмна директорка Фундації Пилипа Орлика, де займається перекладами, виданнями й освітою для діаспори.
• Дружина історика Володимира В’ятровича, мати сина Юрія; 24 лютого 2022-го виїжджала з Ворзеля з дитиною, поки чоловік їхав до Києва.

Якщо ви набрали в пошуку прізвище і ім’я без контексту, швидше за все шукаєте не співачку і не лікарку. Ярина Ясиневич — одна з тих фігур українського громадянського поля, яких знають «свої», а ширша аудиторія бачить у підписах колонок, у титрах форумів і в біографіях авторів Радіо Свобода. Вона не політична зірка з рейтингами. Скоріше людина, яка двадцять років тримає одразу кілька ниток: історія визвольного руху, комунікації реформ, культурний діалог Схід—Захід і тепер ще освіта дітей за кордоном.

Запит інформаційний. Люди хочуть зрозуміти, хто це, звідки взялася, чим займається зараз і як пов’язана з Володимиром В’ятровичем, ЦДВР, музеями пам’яті й новими фондами. Нижче — зібрана біографія без глянцю і без «викриттів» з сумнівних досьє.

У практиці, коли розбираєш публічні біографії активістів нульових, часто бачиш одну й ту саму схему: Майдан, грант, потім або влада, або тиша. У Ясиневич схема інша. Вона майже не зникала з поля зору, просто рідко ставала головною героїнею власних сюжетів.

Дитинство у Львові і змішана родина

Народилася 6 серпня 1980 року у Львові. Закінчила загальноосвітню школу № 65. Вищу освіту здобула у Львівському національному університеті імені Івана Франка. У власному тексті про мову вона згадує, що вчила українською вищу математику, теорію ймовірностей, економіку і філософію. Це важлива деталь: її не варто автоматично записувати в «історикинь за дипломом». Історія стала професією пізніше, через практику, архіви і видавничі проєкти.

Родина — змішана, і вона сама про це пише прямо, без сором’язливих формул. Виросла «у Львові та на узліссі, у змішаній родині бандерівців і окупантів». Мама — росіянка, яка опанувала українську і усно, і письмово. Львів, за словами Ясиневич, зробив із неї галицьку міщанку. Читати й писати спочатку вчили дідусь і бабуся — російською. Потім прийшов Шевченко, плутанина між «и» та «і», пояснення тата. Батько — Ярослав Ясиневич; у воєнному есеї 2023 року вона згадує його як людину, народжену вже після Другої світової, але ще в часи, коли бої УПА не вщухли. Навесні 2022-го саме він показував онукові, як сіяти хліб руками по свіжозораній ріллі, бо садки й школи тоді не працювали.

Цей сімейний вузол багато що пояснює в її пізніших текстах. Вона не говорить про Україну як про моноліт. Говорить про країну, яку століттями різали кордони імперій, і яка все одно кілька разів обирала бути разом — у 1919-му, у 1991-му, і знову після 2014-го.

Молода Просвіта, Схід і перші поїздки

Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х Ясиневич очолювала львівську «Молоду Просвіту». Звідти почалися поїздки на Схід. У інтерв’ю виданню «Букви» вона згадує: було близько двадцяти років, сідали на поїзд і їхали майже добу, щоб говорити з однолітками з інших областей. У Донецьку, а потім у Луганську ставили вертеп. Організовували зустрічі з іронічною назвою на кшталт «москалі-бандерівці» — щоб розібрати стереотипи, а не закріпити їх.

За її спогадами, до 2004 року більшість українців майже не виїжджала за межі своєї області. Схід і Захід знали один одного переважно з телевізора. У Львові чекали «вишиванок і сокири за пазухою». На Сході чекали, що галичани — «не зовсім свої». Держава тоді майже нічого не робила, щоб зшивати країну знизу. Громадські групи робили це самі, криво, з ентузіазмом і без великого бюджету.

За спостереженнями, саме цей ранній досвід потім постійно повертається в її публіцистиці. Не як ностальгія за студентськими поїздками, а як аргумент: єдність України ніколи не була «природною даністю». Її доводилося будувати руками.

«Пора!», міністерство і вхід у реформи

У 2004 році Ярина Ясиневич увійшла до керівництва громадянської кампанії «Пора!». Сфера відповідальності — розробка піар-акцій, креатив, той шар революції, який потім згадують як «веселі яйця», студентські страйки і щоденні перформанси, яких не було в жодній інструкції. У колонці 2012 року для Gazeta.ua вона писала чесно: одна мотивація була драйв і відчуття великої справи, друга — бажання робити зміни самостійно, а не чекати, поки «запропонують інші».

Далі був короткий, але щільний державний епізод. У 2007–2008 роках працювала помічницею народного депутата В’ячеслава Вакарчука. Потім — у Міністерстві освіти за каденції міністра Івана Вакарчука: аналітика й організація роботи апарату. Саме про Івана Вакарчука вона пізніше напише окремий текст-пам’ять: ЗНО, боротьба з корупцією у вступі, спроба зрушити систему, яка роками трималася на зв’язках.

У тексті «Львівська мовна модель» є жива деталь з того періоду. Прийшовши в міністерство, вона знову натрапила на стару проблему: брак україномовної лексики для вищої школи. Міністр-фізик розв’язав її бюрократичним ходом — обов’язок подати підручник українською для вченого звання. За її описом, термінологія «народилася» дуже швидко, бо з’явився конкретний стимул, а не чергова концепція.

З 2014 року вона також займалася підприємницькою діяльністю. Паралельно лишалася в громадському секторі. Була членкинею Ради «Реанімаційного пакету реформ», волонтеркою Ініціативної групи українських інтелектуалів «Першого грудня», консультанткою з комунікацій та урядування для громадських організацій, установ культури і органів влади.

Центр досліджень визвольного руху і робота з пам’яттю

Найстійкіша професійна лінія Ясиневич — Центр досліджень визвольного руху. У відкритих біографіях її називають керівницею програм ЦДВР і членом правління. Центр досліджує український визвольний рух ХХ століття, працює з архівами, виданнями, виставками, електронними колекціями документів.

Саме через ЦДВР вона стала публічною головою тем, які в Україні довго були або табу, або полем пропаганди. Радянські концтабори. Дисиденти. УПА. Відкриття архівів каральних органів. Декомунізація — не як збивання табличок, а як наступне осмислення того, що залишилося в міському просторі.

У 2019 році в інтерв’ю Укрінформу, презентуючи виставку «Тріумф людини», вона сформулювала тезу, яку потім багато разів повторюватиме в різних варіантах: євреї пояснили світові, що таке нацизм, українці мають пояснити, що таке комунізм. Виставка була про людей, які в умовах табору чи колонії все одно залишалися суб’єктами, а не лише жертвами системи.

Вона багато писала про музеї. Про «Тюрму на Лонцького» — після пожежі 2021 року, коли постраждав меморіал, де катували вояків УПА і українських дисидентів. Про Музей Майдану і відсутність повноцінного меморіалу Небесної сотні. Про те, навіщо СБУ, прокуратурі й розвідці архіви КДБ і чому їх треба відкривати історикам, а не тримати під ярликом «державної таємниці».

Тут потрібна обережність. ЦДВР і коло людей навколо нього — поле гострих дискусій. Для одних це робота з придушеною пам’яттю. Для інших — надто «бандерівський» канон. Ясиневич у публічних текстах рідко грає в апологетику. Частіше наполягає на іншому: історію творять неідеальні герої, а замовчування вбиває точніше за поганий пам’ятник.

Про що вона пише як публіцистка

• Голодомор, ГУЛАГ, Друга світова — не як календарні дати, а як людські біографії.
• Декомунізація після «візуального очищення»: що робити з порожнім місцем.
• Пам’ять кримських татар у загальноукраїнському каноні.
• Музеї як інституції, а не як склади реліквій.
• Мовна політика без істерії і без імітації «м’якості» за рахунок державної мови.
• Реформи освіти, ЗНО, роль Івана Вакарчука.
• Майдан, втеча Януковича, пізніші вибори — без рожевих окулярів 2004 року.

Колонки виходили на Радіо Свобода, в «Історичній правді», у «Збручі». Стиль — щільний, місцями різкий, без бажання сподобатися всім таборам одразу. Це не блог «думок дня». Скоріше спроба втримати складну тему в короткому газетному форматі.

Родина, Ворзель і повний день 24 лютого

Ярина Ясиневич заміжня за істориком Володимиром В’ятровичем, колишнім головою Українського інституту національної пам’яті. Син Юрій народився 2016 року. Після Львова родина жила у Ворзелі під Києвом — містечку, яке навесні 2022-го увійде в один ряд із Бучею та Ірпенем.

24 лютого, ще затемна, чоловік розбудив сина, попрощався, обійняв дружину і поїхав у Київ Житомирською трасою — майже назустріч колоні евакуації. За кілька годин подзвонив: автомат уже є, бронежилета і каски немає. Ясиневич пакувалася ще годину. Хлопчик на порозі сказав: «Мамо, я дуже мало спакував». У Львові наступного вечора питав, чи розбомблять дім і чи вб’ють тата. У подвір’ї ворзельського будинку був «приліт», вікна вибило уламками.

На початку квітня 2022-го Ворзель звільнили. Син ходив до школи понівеченою околицею Бучі й Ірпеня, плів маскувальні сітки, розмальовував паркан — той самий, що пізніше став експонатом. 26 квітня ГО «Всеукраїнський демократичний форум» разом із литовським піаністом і канадською фундацією привезли класичну музику до понівеченого будинку культури в Ірпені.

В есеї «Ракети, журавлі і (не)перемога» у «Збручі» вона зводить це не до героїчного міфу, а до формули, яку ворог завжди вважав слабкістю українців: гречкосійство. Мовляв, хто сіє хліб і ростить дітей, той не здатен на спротив. Відповідь 2022 року цю формулу зламала. Але Ясиневич не співає гімн перемозі. Пише про «неперемогу» — стан, коли не виграв остаточно, але й не віддав себе.

Форум Via Carpatia і демократичний форум

Окремий пласт роботи — міжнародний форум Центральної та Східної Європи Via Carpatia. Форум започатковано 2018 року. Ініціатор — народний депутат Микола Княжицький. Організатором виступає ГО «Всеукраїнський демократичний форум», яку Ясиневич очолює як голова правління; у джерелах центру її також називають директоркою форуму.

Формат змішаний: дискусії інтелектуалів, політиків, митців, освітян, премія імені Станіслава Вінценза, інколи концерти й виставки. Географія плавала між Верховиною, Криворівнею, Львовом, Івано-Франківськом і Києвом. Тема 2022 року — «Культура: випробування війною». Тема київського форуму 2024-го — війна як контекст, у якому культура вже не «надбудова», а частина стійкості.

У грудні 2022-го Ясиневич говорила зі сцени про шанс пояснити світові українську окремішність і скинути колоніальний тягар. Звучить пафосно, якщо вирвати з контексту. На місці це було прагматичніше: поки увага світу ще тримається, треба говорити складніше, ніж «ми жертви».

У жовтні 2022 року як голова правління «Всеукраїнського демократичного форуму» вона виступала у Вашингтоні на круглому столі про зрілу національну державність. Теза була жорстка і проста: ставлення українців до минулого довго формувалося на незнанні. Інформаційні кампанії після 2014-го це змінювали — повільно, із скандалами, але змінювали.

Фундація Пилипа Орлика і діти за кордоном

У 2025 році з’являється ще одна інституційна роль. Ярина Ясиневич — програмна директорка Фундації Пилипа Орлика, голова напряму перекладів і видань. Сама фундація позиціонує себе як незалежну аналітичну й культурну платформу: осередки за кордоном, підтримка незалежних медіа, переклади наукової і художньої літератури українською, політична аналітика.

Практичний акцент її ділянки — освіта. Програма «Корені та крила. Історія, яка об’єднує» зібрана для вчительок і менторок, які працюють з українськими дітьми у Чехії, Данії та інших країнах. Є й інструмент «Спогади в коробках» — щоб говорити про історію не підручниковим абзацом, а через конкретні історії, які дитина може втримати руками.

У радіоінтерв’ю литовському LRT вона формулює мету без канцелярії: війна лишає слід у будь-якому віці. Ключ не в тому, щоб «закрити травму розвагами», а в тому, щоб дитина бачила досвід народу, який проходив кризи і все одно вибудовує власне майбутнє. Окреме речення, яке варто запам’ятати: українська історія не є суцільною трагедією, і саме це дає внутрішню опору і вдома, і на еміграції.

У червні 2026-го як експертка фундації вона брала участь у саміті американо-української робочої групи у форматі «Ukraine in Wartime. Year Five». Говорила про демократичні інституції, медіа, міжконфесійні стосунки і роль діаспори, яка десятиліттями тримала ідентичність, коли метрополія цього не вміла.

Позиції, які в неї повторюються

Якщо скласти її інтерв’ю й колонки в одну лінію, вимальовується не партійна програма, а кілька стійких тез.

1. Україна велика і різна, і в цій різниці сила, а не вирок.
2. Схід і Захід обирали одне одного частіше, ніж про це прийнято говорити в токшоу.
3. Мову держави треба утверджувати системно, але не методом публічного приниження.
4. Зусилля російськомовних, які переходять на українську, — частина спільної безпеки, а не «мода Києва».
5. Відкриті архіви важливіші за красиві промови на річниці.
6. Культура під час війни — не десерт після новин з фронту, а спосіб не віддати смисли ворогу.
7. Діаспора — не «ті, хто виїхав», а продовження політичного тіла країни.

Після кожного такого списку хочеться додати ложку дьогтю. Ясиневич не є нейтральним коментатором. Вона всередині середовища, яке після 2014-го впливало на політику пам’яті. Частина суспільства це цінує як деколонізацію. Частина бачить ризик нової однобокості. Чесний текст про неї не може вдавати, ніби цієї напруги немає.

Що про неї часто плутають

Плутанина з ім’ям окремо дратує. В українському пошуку «Ярина» витягає контрацептив, тікток-співачок, поеток і військових. Тому прізвище тут не прикраса, а необхідний якір.

Хронологія без прикрас

Таблиця навмисне суха. Біографії активістів люблять «злети». Реальність більше схожа на довгий конвеєр проєктів, частина з яких згасає, частина переїжджає в нову вивіску.

Де читати її самою, а не перекази

Найкоротший шлях — авторська сторінка на Радіо Свобода і тексти у «Збручі». Там видно інтонацію краще, ніж у довідниках. Есей про 24 лютого дає приватну оптику. Текст про львівську мовну модель дає родинну. Інтерв’ю «Буквам» 2024 року — найясніший виклад її думки про єдність країни.

Якщо потрібен інституційний зріз, дивіться сайти ЦДВР, форуму Via Carpatia і Фундації Пилипа Орлика. Там менше лірики, більше ролей і програм. Для музеїв — матеріали про «Тюрму на Лонцького» і дискусії про Музей Майдану.

Одне застереження, і воно не формальність. Стаття про публічну особу не замінює першоджерел. Люди з цього кола живуть у полі, де кожне слово про УПА, Бандеру, архіви КДБ чи мову миттєво стає зброєю в чужій суперечці. Читайте її тексти повністю. Короткі цитати її часто викривляють у протилежні боки.

У практиці я кілька разів ловив себе на тому, що після десяти абзаців про «діячку історичної пам’яті» забуваєш прості речі: вона ростить дитину під ракетами, сперечається з дитсадками за українську мову гуртків і модерує форуми, де половина залу вже вміє говорити про війну кліше. Це не героїчний постер. Це довга робота на стику культури, політики й побуту.

Якщо шукали Ярину Ясиневич, щоб «розставити по поличках» — полички такі. Львівський старт, революція 2004-го, освітянський апарат, ЦДВР і пам’ять, родина у Ворзелі, форуми Центральної Європи, освітні програми для дітей, які вже вчаться в Празі чи Копенгагені. Далі варто читати її, а не досьє. І не плутати з іншими Яринами — їх у стрічці завжди більше, ніж здається.