Автор Богуслава Цимбалюк 
Кость Левицький — український юрист і політичний діяч, який у листопаді 1918 року очолив перший уряд Західноукраїнської Народної Республіки. Йдеться про посаду голови Державного секретаріату ЗУНР, а не про президентство всієї України: республіка постала на землях колишньої австрійської Галичини після розпаду Австро-Угорщини, і його кабінет працював лише кілька тижнів у воєнних умовах.
Ця відповідь правильна, якщо відрізняти підтверджені рішення від пізніших переказів. Левицький був доктором права, адвокатом у Львові, депутатом австрійського парламенту й Галицького сейму, організатором кооперації. Найвищий державний пост він обіймав коротко, після чого лишився в політиці вже як член еміграційного уряду, автор історичних праць і громадський представник.
Для мешканця Львова ім’я Костя Левицького найчастіше з’являється на табличці вулиці в Личаківському районі. Сама вулиця — лише слід пам’яті. Щоб зрозуміти, чому це ім’я закріпилося в місті, варто дивитися на механізм його політичної роботи: як з адвокатської канцелярії й парламентського клубу виросло коротке державне правління.
Кость Левицький у контексті своєї доби
Кость Антонович Левицький народився 18 листопада 1859 року в Тисмениці, тоді Станиславівського повіту Королівства Галичини і Володимирії, у родині греко-католицького священника. Закінчив Станиславівську гімназію, вивчав право у Львівському та Віденському університетах і 1884 року здобув ступінь доктора права. З 1890 року тримав адвокатську канцелярію у Львові й був одним із перших, хто подавав до суду скарги українською мовою.
Галичина кінця XIX століття жила в межах Австро-Угорщини: українці мали партії, часописи й кооперативи, але не мали власної держави. Левицький працював саме в цьому проміжку між самоврядуванням і незалежністю. Він допомагав перетворити товариство «Просвіта» на освітньо-економічну структуру, писав її новий статут 1891 року, брав участь у створенні кооперативного банку «Дністер» і роками очолював кредитні спілки краю.
Такий шлях пояснює пізнішу роль у ЗУНР. Держава 1918 року не з’явилася з порожнього місця: її зводили люди, які вже вміли вести рахунки, писати закони й домовлятися в сеймі. Левицький належав до цієї старшої генерації народовців — правників і організаторів, а не до військовиків Листопадового чину.
Політична діяльність
У 1899 році Левицький став співзасновником Української національно-демократичної партії, а в 1902–1911 роках очолював її. 1907 року його обрали послом до австро-угорського парламенту, 1908-го — до Галицького крайового сейму. В обох зібраннях він керував українськими клубами: це означало не лише промови, а координацію голосувань і переговорів із іншими фракціями.
З початком Першої світової війни, 1 серпня 1914 року, він очолив Головну українську раду у Львові — надпартійне представництво галицьких українців. У травні 1915 року та сама логіка привела його до керівництва Загальною українською радою у Відні. Рада не мала армії й бюджету держави, але фіксувала політичну позицію: українці Галичини хотіли окремого політичного суб’єкта, а не розчинення в польській автономії краю.
Восени 1918 року імперія розпадалася. Левицький очолив галицьку делегацію Української Національної Ради. За відсутності президії Ради у Відні саме львівська делегація готувала перебрання влади 1 листопада. Після проголошення ЗУНР його обрали головою Державного секретаріату й водночас державним секретарем фінансів. Уряд формував адміністрацію під обстрілом і в умовах польсько-української війни за Львів.
Наприкінці грудня 1918 року Левицький залишив пост голови уряду. Новий склад секретаріату на чолі з Сидором Голубовичем затвердили вже 4 січня 1919 року в Станиславові. Далі Левицький очолював комісію з виборчої реформи при Національній Раді, а після відходу Української галицької армії за Збруч увійшов до еміграційного уряду Євгена Петрушевича у Відні: спочатку як уповноважений у справах преси й пропаганди, згодом — закордонних справ. Він очолював делегації на переговорах у Ризі 1920 року та в Женеві 1921–1922 років. Після рішення 1923 року про приєднання Східної Галичини до Польщі повернувся до Львова.
Рішення, пов’язані з його ім’ям
Із Левицьким стійко пов’язують кілька рішень осені 1918 року. 31 жовтня львівська делегація Ради під його проводом ухвалила курс на збройне повстання. 9 листопада Національна Рада схвалила Тимчасовий основний закон — коротку конституцію ЗУНР, опрацьовану за його участі. 10 листопада він окреслив принцип роботи уряду: влада стоїть на демократичній основі й вийшла з народу. Ці кроки підтверджують енциклопедичні довідки й його власні спомини, видані ще в міжвоєнні роки.
Механізм тут простіший, ніж здається з патетичних переказів. Уряд без каси, армії й визнаних кордонів схожий на спробу зібрати робочий годинник у майстерні, яку вже охопило полум’я: деталі ще можна скласти, але часу на перевірку ходу майже немає. Аналогія швидко ламається. Годинник працює сам, а держава існує лише тоді, коли її визнають інші держави й можуть утримати територію. Саме цього ЗУНР не встигла закріпити.
До листопада 1918 року українська адміністрація в краї спиралася на товариства, партійні клуби й кооперативні каси. Після Тимчасового основного закону з’явився формальний уряд із секретаріатами, навіть якщо частина міністрів фізично не змогла прибути до Львова. Зміна була юридичною й організаційною, а не магічною: папери держави з’явилися швидше, ніж її безпека.
Окремо треба відділити факти від пізніших ярликів. Левицького інколи називають «президентом» або приписують йому всі рішення Листопадового чину. Президентом ЗУНР він не був: головою представницького органу лишався Євген Петрушевич, а Левицький очолював виконавчу владу кілька тижнів. Не варто також зводити його біографію лише до 1918 року. Після повернення до Львова він керував Союзом українських адвокатів, писав «Історію політичної думки галицьких українців» і інші праці на документах.
У вересні 1939 року, після приходу радянської влади, його заарештували органи НКВС і близько 20 місяців тримали у в’язницях Львова та Москви. Навесні 1941-го звільнили. У липні того ж року він очолив Українську національну раду у Львові, що постала з Ради сеньйорів після Акта 30 червня 1941 року. Це був представницький орган галицької громадськості, а не відновлений уряд ЗУНР. Левицький помер у Львові 12 листопада 1941 року й похований на Янівському цвинтарі, на полі біля стрілецьких могил, поряд із генералом Мироном Тарнавським.
Пам’ять про Левицького у Львові
У місті ім’я закріпилося через місце життя, а не через туристичний маршрут. Вулиця Костя Левицького в Личаківському районі йде від вулиці Івана Франка до Погулянки. 1992 року їй повернули українську назву замість радянської — Маяковського. Левицький наприкінці XIX — на початку XX століття володів будинком № 34 на цій вулиці.
18 листопада 2024 року, до 165-річчя від дня народження, на фасаді того будинку встановили інформаційну таблицю. Про це повідомила Львівська міська рада. Таблиця не змінює біографію: вона лише позначає адресу, з якої юрист ходив до суду, партії й пізніше — до урядових нарад.
Державна пам’ять теж має предметний слід. 26 листопада 2009 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні з портретом Левицького в серії «Видатні особистості України». Могила на Янівському цвинтарі кілька разів потерпала від знищення пам’ятників у радянські роки; місце поховання збереглося завдяки тому, що його впізнавали як поховання голови уряду ЗУНР, а не як «безименну» стрілецьку могилу.
Орієнтири для львів’янина сьогодні
Якщо ви лише бачите табличку «вулиця Костя Левицького» і хочете перевірити, про кого йдеться, досить запам’ятати три факти: доктор права, голова Державного секретаріату ЗУНР у листопаді–грудні 1918 року, похований у Львові 1941-го. Це знімає плутанину з іншими Левицькими й з формулою «президент України».
Якщо проходите вулицею в Личаківському районі, зверніть увагу на будинок № 34: таблиця 2024 року стоїть саме там, де він жив. Огляд фасаду займає кілька хвилин і нічого не коштує. Для контексту війни 1918–1919 років логічніше йти не «фотографувати вулицю», а читати короткі довідки про ЗУНР в Енциклопедії історії України, ніж збирати випадкові дописи в мережі.
Якщо хочете побачити місце поховання, це поле Янівського цвинтаря біля стрілецьких могил. Відвідування варте окремого часу: цвинтар великий, навігація потребує карти або підказки на місці. Не плутайте це з Личаковом: Левицького там немає.
Якщо натрапите на твердження, ніби він «вирішив усі справи ЗУНР» або «керував Україною в 1941 році», звіряйте дати. Уряд 1918 року був коротким і воєнним. Рада 1941 року — представницька структура в умовах німецької окупації, а не продовження Державного секретаріату. Така перевірка займає менше часу, ніж суперечка в коментарях, і якраз відділяє політичну біографію від міської легенди.
Раїса Зимовець