Автор Раїса Зимовець 
Переклад постає не допоміжним процесом, а однією з умов, за яких текст, пам’ять і досвід можуть пережити історичний розрив. Саме тому кластер «Переклад як практика майбутнього» в межах 33-го Львівського міжнародного BookForum за кураторства Юлії Дідохи та команди Translatorium об’єднав серію подій. «Цьогорічний перекладацький кластер BookForum дав можливість подивитися на переклад як на значно ширшу практику — як на спосіб говорити про культурну пам’ять, професійну відповідальність і майбутнє літератури. Мені було цінно бачити, що ці різні перспективи вдалося поєднати в межах одного цілісного програмного простору», — коментує кураторка кластера Юлія Дідоха.
Як переклад працює з досвідом війни?
Для досвіду, який не вміщується у старі літературні форми, перекладач разом з автором шукає мову — не спираючись на усталену традицію воєнної літератури. Окреме слово чи побутова деталь можуть бути очевидними для українського читача й потребувати пояснення в іншій мові, і від обсягу цих пояснень залежить, чи збереже розповідь ритм та інтонацію особистого свідчення. Про це йшлося в розмові «(Не)перекладна війна? Англійський переклад “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня» за участі Артура Дроня, Ганни Лелів і Гʼю Робертса.
Прикладом прямого діалогу між мовними ситуаціями став проєкт «”Словник війни” мовами Шотландії», що виріс із серії перекладацьких воркшопів. Переклад тут постає водночас свідченням, пам’яттю та формою солідарності між мовами з різними, але співмірними історичними досвідами.
Що потрібно перекладу, щоб мати майбутнє?
Переклад досі часто описують як допоміжний процес, а перекладача бачать прозорим посередником, а не людиною, яка ухвалює авторські рішення. Невидимість перекладача долається не деклараціями про повагу, а структурними змінами — іменем на обкладинці, договором, що визнає авторське право, і роялті.
Інша теза стосується того, що переклад варто розуміти не як надолуження втраченого, а як формування літературної карти світу українською. Питання тоді звучить не «що ми втратили», а «яку літературну карту світу ми хочемо мати зараз» — вибір голосів, традицій і текстів замість заповнення лакун.
Йшлося й про спільноту: локальна ініціатива без міжнародної мережі лишається вразливою, а міжнародна мережа без локального контексту — абстрактною, тож сила виникає на перетині цих рівнів. Окремо прозвучала пропозиція розуміти переклад як практику slow living і замінити слово «translation» на «transwriting».
Переклад не обов’язково залишається текстом на папері: на прикладі трансмедійних перекладів поезії Річарда Бротіґана Вероніка Ядуха показала, як вірш можна перекласти не лише іншими словами, а й іншим медіумом.
Богуслава Цимбалюк