Автор Раїса Зимовець 
У парку ім. Івана Франка 9 вересня представили світлову артінсталяцію «Формула Пам’яті», присвячену українському вченому, громадському діячеві, ректору Львівського університету та міністру освіти і науки Івану Вакарчуку. Інсталяцію показали безпосередньо на місці, де планують створити майбутній громадський простір його пам’яті.
Святослав Вакарчук, фронтмен гурту «Океан Ельзи», під час дійства виконав пісню «Ночі і дні», одну з улюблених композицій свого батька. Автором інсталяції є світловий та архітектурний дизайнер Микола Каблука. В основу його роботи лягла ідея спадкоємності.
«Те, що створив Іван Вакарчук, продовжує жити, а його внесок впливає на суспільство зараз і впливатиме на наступні покоління. Дерево – символ росту, життя, передачі знань нащадкам. “Формула” в назві відсилає до тих елементів, із яких складаються памʼять і внесок людини: праці, цінностей, родини. Образ самого світла відсилає до пана Івана як науковця та до важливої ролі науки в його житті», — пояснює Микола Каблука.
Водночас у Львові триває архітектурний конкурс на проєкт постійного культурно-мистецького простору пам’яті Івана Вакарчука. До 23 жовтня триває архітектурний конкурс. Міський голова Львова Андрій Садовий зазначив, що вже зголосилися 25 команд і це лише початок. Він припустив, що їх буде 50 і більше, і закликав найкращі архітектурні команди долучатися до конкурсу.
У серпні 2026 року Львівська міська рада ухвалила рішення про створення культурно-мистецького простору пам’яті Івана Вакарчука та оголосила архітектурний конкурс на його проєкт. Новий громадський простір облаштують на місці клумби у парку Франка.
Простір Івана Вакарчука, а не «імені»
Святослав Вакарчук сказав, що хотів би, щоб це був простір не імені Івана Вакарчука, а простір Івана Вакарчука. «Різниця в цьому для мене суттєва, тому що якщо говорити “імені”, виходить почесна і, можливо, щира, але формальність. Тому що коли ми називаємо вулицю чи установу чиїмось іменем, то ми просто віддаємо їм шану, але не зв’язуємо їх між собою».
«Коли ж ми кажемо, що це його простір, то під цим ми розуміємо, що це місце буде асоціюватися з людиною і буде просякнуте, якщо можна так сказати, його духом, його енергією, його спадщиною. І це все, що я і наша родина, і мама, і мій брат, хотіли б від цього місця. Щоб це було не просто місце почесної пам’яті, а місце змістовної пам’яті, місце, куди люди приходять ніби до нього».
Він додав, що ті, хто знав Івана Вакарчука, могли б приходити згадати про його енергію, здобуток, життєву силу. А ті, хто ніколи його не знав, могли прийти та познайомитися з ним. «Це мало б бути так само, коли ти приходиш на виставку до художника і поступово, не знаючи, ким він був, просто дивишся на картини й відчуваєш настрій. От такого відчуття приблизно хотілося б».
Інформаційний компонент Вакарчук залишає на волю митців, які подаватимуться на конкурс. Він підтримує красиве, європейське, сучасне з погляду вимог часу рішення. Водночас вважає, що воно не може бути абсолютно абстрактним, адже через 50 років ніхто не зрозуміє, про що та про кого це. У будь-якому разі хотілося б, щоб простір був пов’язаний із наукою і доробком батька та відповідав місцю.
Представники родини не входять до конкурсної комісії. Вакарчук сподівається, що родина зможе взяти участь у дискусії і висловити думку ще до ухвалення рішення. Він не хотів би мати більше прав, ніж передбачено положеннями конкурсу.
Вакарчук хотів би, щоб місце було своїм для студентів — не лише університетських, а й студентів політеху. «Мені хотілося б, щоб це було місце, де збираються студенти, щоб їм подобалось туди ходити. Щоб це було місце класної енергетики. Я уявляю собі, що там можна було б під гітару щось заспівати. Або просто провести час, як в класному вайбовому місці, як каже молодь зараз».
Він говорив про баланс, який був у батька: з одного боку глибина, наука і естетська витонченість, з другого — земна, проста і близька для всіх енергетика. Ім’я Івана Вакарчука, за словами сина, було завжди об’єднавчим. Він сподівається, що доля стати джерелом конфлікту омине цей проєкт.